мене вона ризикує своєю волею, а, між тим, навіщо їй було приїздити до Парижу?
— На те, на що ми сьогодні виряджаємось до Англії.
— А що ж воно таке?
— Колинебудь узнаєте, Арамісе; а тимчасом я хочу бути затайливим, як докторська небога.
Араміс усміхнувся, пригадавши казку, що її він розповів одного вечора своїм друзям.
— Ну, що ж! Коли її немає в Парижі й ви в тому певні, Д'Артаньяне, то мене ніщо не затримує, я ладний слідувати за вами. Ви кажете, ми виряжаємось?
— Поки — до Атоса, і якщо ви бажаєте йти за мною, то, будь ласка, поспішайте, бо ми вже й так загаяли багато часу. Та доречі, скажіть Базенові…
— Хіба й Базен їде з нами? — спитав Араміс.
— Мабуть; в усякому разі, йому слід піти з нами до Атоса.
Араміс покликав Базена й наказав йому прилучитися до них у Атоса.
— Ну, їдьмо, — сказав він, беручи плаща, шпаду й три пістолети, і пішов слідом за Д'Артаньяном, все ж не розуміючи, яким чином молодому ґвардійцеві відомо, так само, як і йому, хто була та жінка, що мала в його притулок, та краще за нього, куди вона зникла.
Вони знайшли Атоса, що саме мав в одній руці дозволи, а в другій листа від пана Де-Тревія.
— Чи можете ви мені пояснити, що позначає ця відпустка і цей лист, що я їх одержав? — спитав здивований Атос.
„Люб'язний Атосе, якщо ваше здоров'я настирливо вимагає того, то я не заперечую, щоб ви відпочили тижнів зо два. Їдьте собі на Форзькі води, або на будь-які інші на ваше бажання та видужуйте мерщій.
Відданий вам Тревій“.
— Ця відпустка й цей лист позначають, що треба слідувати за мною, Атосе.
— На Форзькі води?
— Туди, або кудись інде.
— У справах короля?
— Короля та королеви. Хіба ми не слуги їх величностей?
Тої ж хвилини увійшов Портос.
— Оце так чудасія, чорт побирай! — сказав він. — Відколи то мушкетерам дають відпустки, коли вони їх не просять?
— Відтоді, — відповів Д'Артаньян, — як вони мають друзів, що за них клопочуться.
