7
налякався, та и потяг до Княжих Байраків… Аж там — засіки та ями, та ще й Перебийніс з козаками! Загнали ми лядське військо в ями та рівчаки, здавили його з усіх боків, та й вигубили до останнього жовніра!
— І Потоцького?!
— Потоцького підвели з долу пораненого, так і він другого дня дійшов… От як ми віддячили ляхам за те, що не хотіли з нами по правді жити!… Чимало товаришів під той час уславилося, а найбільше над усіх уславився Нечай Данило. У нього шабля, як дві моїх — важка, що я й не підніму її, а він нею косив ворогів, немов траву на покосі… Куди не кинеться своїм конем вороним, скрізь купи ворожого трупу виростали!
— О, наш Данило не аби який молодець, — радісно гомоніли селяне. — Над нього немає другого козака.
А стара Нечаїха з горда дивилася на всіх, немов говорила: „це я вигодувала такого велетня, що дужчого й сміливішого над нього й у світі немає“.
— Ну далі, далі говори! — гукали з юрби.
— А далі теж саме було й під Корсунем, де стояли з великим військом два польські гетьмани: Потоцький та Калиновський. Усе їх військо ми вигубили, а обох гетьманів у полон забрали та віддали татарам у неволю. З під Корсуня наш гетьман привів військо в Білу Церкву, а полковників порозсилав на всі боки, щоб підняти людей, повигонити з України всіх ляхів і жидів та зібрати велике військо. От і пішли: Перебийніс на Полтавщину, Небаба на Чернигівщину, Богун на Поділля а Нечай на Брацлавщину.
— Слава тобі, Боже!… — загомоніли навкруги.
— Тепер незабаром і нас визволять!
— Кого ж це вам ще треба дожидати? — знову скрикнув у запалі невідомий, — Війська польського
