35
частину Винниці, що звалася „Нове Місто“; однак прилучитися до Богуна вони не мали змоги, бо між Новим Містом і манастирем стояв з військом Ланцкоронський, вибити ж Ланцкоронського звідти Глухові було трудно, бо треба було переходити річку, а лід уже завалювався.
Прождавши ще день і не діставши від Уманців помочі, Богун вийшов з манастиря й ударив на ворогів усим своїм полком. Молодецький був той наскок, і вороги не встояли: передні їх хоругви почали тікати шляхом до Бару, Калиновський та Ланцкоронський кинулися слідом, неначе б на те, щоб завернути втікачів, але й самі вже не верталися. Військо ж, довідавшись, що проводарі втекли, подалося й собі геть з міста.
Богун захопив усі польські гармати, всі вози з награбованим добром і, як шуліка, полетів за поляками.
— Віддячимо, пани брати, за славного Нечая! — радо гукали козаки й чим-дуж гнали ворогів.
Два дні гнав Богун поляків, лишивши на шляху мертвими більше двох тисяч їхнього війська, і тільки на третій день, коли потомлені козацькі коні не мали вже сили бігти, він повернув до Винниці.
Тихо під'їздив Богун до Винниці на чолі свого полку, втомленого завзятою щоденною боротьбою з ворогами. Він знав, що на тому, що сталося, боротьба не скінчиться… Знав, що поляки не зречуться України, бо Україна була дуже дорогою частиною польського королівства, і з неї поляки мали багато пожитку. Богун знав, що Україні треба готуватися ще до затяжної, рішучої боротьби з Польщею…
