25
лених своїх жовнірів на свіжих, а сила козацька все зменшувалася, бо в козаків підмоги не було.
Щоб не розбивати війська на дрібні купки, Нечай зібрав усі сотні до майдану й тут знов упорядкував їх до бою. Невеликі вже були Нечаєві сотні й щохвилини танули вони, проте міцні були вони духом, як і їх ватажок.
Не посоромимо, пани-брати, козацької слави! — гукнув Нечай до козаків. — Раз мати на світ породила, раз і вмерти!
І почалася знову смертельна січа. Кров козацька й лядська, кров братів, що стали найлютишими ворогами, збіглася тепер до купи й червоною річкою бігла повз замкову браму… Нечай здобув ще три рани. Кров залила йому всю одежу й закрівавила коня. Міць покидала його, могутня рука слабшала, й, шабля, вірна його дружина, почала здаватися йому важкою… Проте він бився ще, як поранений лев, все лютіше й лютіше…
— Діти мої любі, товариші вірні!… — гукнув Нечай ще раз: Стійте за волю до загину!… Хоч живі не будемо, так слави добудемо!
У цю мить, серед пекельної січі, близько Нечая пролунав постріл, і славний козак почав схилятись головою до шиї свого коня, поливаючи кровю його збиту гриву. Ворожа куля влучила полковника під серце… То пан Доброцєський, пробіраючись під барканами, вистежив таки, коли Нечай наближавсь до тину, і вбив його з мушкета.
Не дали козаки своєму полковникові впасти до долу, підхопили його на руки й понесли до замку.
— Товариші мої вірні! — над силу стиха казав Нечай: уклоніться неньці моїй старенькій… Перекажить, щоб не побивалась, бо на тім світі всі зійдемося… Та й ви, діти мої, не вдавайтеся в тугу… Скільки не живи, а помирати треба, то липше вмерти
