23
Ударив з пересердя Нечай по столу перначем:
— Щоб ото козак Нечай утікав?!… щоб я козацьку славу під ноги топтав?… Не бути тому! Веди, джуро, мого вороного!
Вибіг Нечай з хати, аж ляхи вже вулицею йдуть. Немає часу сідлати коня, — скочив на неосідланого.
Тільки витяг Нечай з піхов шаблю, — знову став веселий, гукає:
— Та й до біса їх, вражих ляхів — буде на чому шаблі погуляти! А ну, хлопці, — дамо ляхам чосу!
Кинувся Нечай ворогам назустріч; махнув у правого плеча — упав хорунжий, а з ним прапор польський до ніг Нечаєвому коневі.
Кинулися за Нечаєм і сотники, до козаків гукають:
— Гей, братця, допоможім полковникові!
А козаки вже вихорем летять за своїм улюбленим ватажком, ворогів шаблями у-пень рубають.
Люто бився козацький ватажок Нечай з своїм товариством. Не встояли ляхи проти козацького наскоку й подалися геть з міста за браму.
Нечай з козаками погнався за ворогами. Лихо було тому, кого здоганяли…
Аж ось доганяє Нечая його вірний джура Петрик, котрого ще малого сироту взяв Нечай до себе в науку. Він нарікав на себе й хвилювався з того, що полковник був на неосідланому коні й увесь час тепер був біля нього.
— Пане полковнику, пожежа в місті! Ляхи з другого боку зайшли й підпалили кілька хат! — гукає Петрик.
Справді, Калиновський скористувався великою силою свого війська й послав пана Косаковського з кількома тисячами жовнірів ударити на козаків ззаду.
— Ах лиха година їх нагнала! — скрикнув Нечай, спинивши коня.
