шивши краще вмерти, ніж зазнати ганьби, метнувся до дверей своєї світлиці, щоб ухопити шаблю.
Зрозумівши, що буде лихо, жінки зарепетували. Пріся з галасом кинулася до чоловіка, а Ганна простягла руки до шляхтича:
— Вельможний пане, пробачте! Ми ж не хлопи, ми козацького роду з діда й з прадіда. Ми не звикли, щоб з нами так поводилися!
— Козацького роду так не хлопи? — гримав шляхтич. — Не навчилися ще, як поводитись з панами, так я вас навчу! Гей, улани!
У сіни увійшло скільки уланів.
— На стайню цього хлопа!.. — показав хорунжий на Микиту. — Та всипте йому півсотні канчуків!
Але Микита встиг уже узброїтись і став у дверях своєї світлиці гнівний та рішучий.
— Ще той не народився, хто б мене бив канчуками! — скрикнув він, вихопивши шаблю з піхви. — Смерть тому, хто ступить на поріг!
— Милостивий пане!.. — кланяючись шляхтичеві просила тим часом Пріся. — Пробачте моєму чоловікові! На те ж він і чоловік мені, щоб обороняти честь мою і бути моїм єдиним володарем. Щиро просю вас, пане, пробачте й не гнівайтесь.
Шляхтич подививсь у роспалені очі козака й зрозумів, що той справді живий до рук не дасться: робити ж з першого дня в Корсуні бешкет йому було незручно. Хвилину він вагався, і всі стояли в напружені, а врешті хорунжий перевів очі від Микити до Прісі.
— Ну, красуню! Нехай буде по твоєму проханню. На цей раз подарую твоєму чоловікові, а вдруге нехай він свій гонор захова, бо буде кепсько!
Далі хорунжий наказав дати помешкання на десять уланів і похвалився згодом прийти подивитись, чи гарно їм буде.
Микита й Ганна лишилися дуже збентежені й засмучені, не знаючи, що чинити; Пріся ж, радіючи, що минулося лихо, почала