Обдивившись на польське військо, Микита зажурився: велика сила була у Потоцького — такої сили не збірали поляки ще ні при одному козацькому повстанні.
Все те польське військо перейшло Корсунь і спинялося біля замку. Туди ж пішов і Микита. Він знав, що драгунські полки набірали поляки з українців і, побачивши, що драгуни вже позлазили з коней, увійшов у середину їхнього натовпу, щоб пошукати кого небудь знайомого та де-що вивідати. Походивши небагато, він справді наглядів свого товариша Дороша Білика, що, як і він, за участь у повстанні позбувся своїх прав і був силоміць відданий своїм паном за непокірливість у драгуни.
Товариші привіталися й росповіли один одному про свої пригоди, а далі Микита спитав:
— Куди ж це, Дороше, ви йдете? —
— Хіба ми своєю волею йдемо? — одповів колишній козак похмуро. — Йдемо туди, куди нас женуть, як отару. Кажуть, ніби на Низ, запорожців карати за те, шо дали притулок Хмельницькому.
— Невже ж ви будете бити на своїх? —
Драгун оглядівся, чи немає поблизу когось з шляхти, й нахилившись до Микити, сказав пошепки:
— Чортового батька примусять вони мене бити на своїх. Нехай тільки дійдемо до дикого Поля, то я так чкурну, що мене й вітер не вловить… Та й не один я!..
Микита не мав часу довго балакати з товаришем, бо знав, що Пріся й мати без нього неспокійні, і, попросивши Дороша, щоб той як-не-будь подав йому звістку про дальші події у війську, попрощався з ним.
Наблизившись до своєї хати, козак побачив, що до їхнього двору під'їзжає ціла хоругов польських уланів, і чув, як хорунжий, одрізнивши десять вершників, наказував їм росташовуватись у дворі й у хаті на мешкання.