— Та ти, Прісю, не вважай на те, що говорить твій чоловік! — одповів брат. — Ми вловимо Хмельницького, як курку, та на тому й край буде.
— Підожди, хлопче, не хапайся… — суворо здвигнувши бровами, сказав старий Цимбалюк. — Попереду треба обміркувати, чи годиться нам ловити та видавати ляхам свого товариша, що завжди обстоював козацькі права й навіть до самого короля з тим доходив?
Василь глянув на батька здивовано, бо змалку він звик чути від нього прокльони на повстанців. Він не знав, що в останні роки старий козак одмінив свої погляди. Не знав через те, що Цимбалюк боявся виявити свої нові міркування й найдужче ховався з ними від сина, опасуючись, щоб той через свої молоді літа та необережність якось не вскочив у біду. Василь жив ще давнішими думками свого батька й його останні слова були для молодого козака цілком несподіваними.
— Ви, тату, давніше не так ставилися до тих, хто піднімав шаблю на короля! — сказав він.
— Було колись, та минулося. Колись поляки й нам, Українцям, давали жити, а тепер вони завзялися, щоб нас не було, а були самі ляхи й католики. От скажи, сину, багато у вас по полках старшини з козаків?
— По два сотники та по одному осавулові на полк — тільки й усього! Останні ж усі з польської шляхти.
— То ж то бо й є! А хто їх вибірав за старших, отих католиків?
— Та вам же, тату, відомо, що вже кілька років нам не дозволяють вибірати старшину вільними голосами. Це всім дуже прикро. Всі на це нарікають, а не знаємо, що діяти.
— Таким чином — сказав Микита — тепер козак нехай уже облишить думку вибитись у полковники, або хоч і в сотники?
— Ні, як хто зкатоличиться, так того зараз настановляють хорунжим, а далі й сотником.