Січ сотник Хмельницький, маючи на мислі знову підняти запорожців та поспільство до повстання. Так щоб не дати Хмельницькому увійти в Україну, а зразу накрити його мокрим рядном, як тільки він вийде з-за порогів, коронний гетьман Потоцький наказує Барабашеві плисти з реєстровими козаками з Черкас Дніпром на човнах і впіймати Хмельницького, де буде зручніше.
— Та оце — сказав Василь на прикинці — мене одпущено тільки на два тижні, щоб зібратись до походу; коли ж крига на Дніпрі перейде, то й ми рушимо в поход.
На оповідання Василя першою обізвалася його мати:
— Що ж ото вас ганятимуть за всяким, хто втече на Запоріжжя? Туди щодня тікають всякі люде — і козаки й сотники… Хто посвариться з паном, то й тікає туди, так хіба за всіма ганятись?
— Ба ні, стара! — озвався Цимбалюк. — Хмельницький не аби хто. Ях що він справді повстане на ляхів, то наробить чимало клопоту. Я його добре знаю — ходив з ним і на Москву й на Царьгород. Хміль завзятий козарлюга. Ти що, Микито, скажеш? —
— Скажу: хвала Господеві, що направив Хмельницького на таке діло — бо неможливо далі нам так жити, коли скоро ввесь український люд повернуть на польське бидло. Вже й тепер запрягають людей у панські ридвани замісць коней! Хміль розумна голова. Він як візьметься, то наварить ляхам доброго пива… Упьються так, що й зальються!
Слухаючи, що говорив чоловік, Пріся зблідла, мов крейда. Проживши з Микитою півроку, вона вже добре роспізнала його й передчувала, що як тільки справді почнеться повстання на ляхів, то Микита покине її й піде знову битись з ними, як бився десять років до того.
— Невже справді буде війна, Василю? — спитала вона брата тремтячим голосом.