валася, а подруги так і липли до неї та, обнімаючи й пустуючи, все про щось нишком роспитували.
Вже й розійдуться було дівчата й хлопці, а молодятам все нема охоти йти до хати: підуть, було, у садочок, сядуть під гиллястою яблунею та й говорять — не наговоряться. Зірки з високого неба дивляться на них — усміхаються, місяць крізь віти яблуні цідує їх своїм срібним промінням, а соловейко виспівує їм про кохання. Та Микиті й Прісі й не треба того співу: вони обнімуться, пригорнуться одно до одного та й самі співають про кохання, бо й саме життя їхнє було піснею кохання.
Оттак воно велося до Покрови, а тоді й до церкви пішла Пріся та, на рушник ставши, взяла з Микитою чесний шлюб. Після шлюбу зараз і весілля справили. Не то, щоб дуже бучне те весілля було, бо через те, що реєстрові козаки під той час стояли в Черкасах, на весіллі не дуже багато гостей було, ну, а все-таки погуляли добре; та й музики були троїсті, так що до півночі всі танцювали, і навіть старий Данило згадав молоді літа та, скинувши геть чумарку, почав садити гопака.
Після весілля оселилася Пріся зо своїм молодим у малій світлиці, яку ще зарані вона прибрала й причепурила для свого гніздечка.
Гарно та любо було в тому гніздечку: стіни та стеля були білі, мов сніг, по стінах та по-над вікнами красувалися мережані та гаптовані сріблом рушники; близько дверей був прироблений до стіни великий мисник з срібним і иншим показним посудом, що батьки дали їй у посаг; у кутку, просто проти дверей, був божничок з двома великими й кількома меншими образами, теж скрашений найпоказнішими рушниками; на образах пучечок васильків лежав, а над образами, під стелею, папіровий голубок на волосині літав, розгорнувши білі крильця. Під образами, простягтись до причіл-