— І на Січі так, додав він: всі неначе занепали духом після двадцяти років тяжкої боротьби з ляхами. Проте я думаю, що це так тільки до якого часу. Полум'я вщухло, але багаття жевриться… і як тільки подихне вітер — знайдеться певна, досвідчена у військових справах, людина, що подасть гасло встати знову за свої стародавні, втоптані ворогом, права, то знову прокинуться й підуть битися ще завзятіше, ніж досі!
Під ту хвилину в світлицю увійшла, румяна з хвилювання, мов маків цвіт, Пріся й, уклонившись гостеві, почала застеляти стіл чистим настільником.
— Оце — моя дочка, Пріся, сказав Цимбалюкова: єдина вона в мене, а проте, не вихваляючись, скажу — поштива й слухняна дитина.
Засоромлена Пріся вибігла з хати, а Микита скористувався з нагоди й, признавшись Цимбалюкові, що вже знає Прісю і навіть закохався у неї, просив згоди, щоб прислати до неї старостів.
Старому козакові Микита зразу припав до серця через свою щирість; до того ж він був стародавнього козацького роду, добре відомого Цимбалюкові. Правда, він тепер позбувся маєтности, але це то й було Цимбалюкові до мислі, бо він завжди бажав мати такого зятя, щоб пішов до нього в прийми, а не завіз би його укохану дитину Бог знає куди. Що ж до Прісіної матері, то вона бажала тільки того, чого хотіла доня та на що була воля чоловіка. Таким чином за півгодини Микита дістав згоду Прісіних батьків, щоб прислати старостів.
Поки про все те перебалакали, на столі вже стояв срібний баклажок з горілкою та кухоль з медом, а навколо виглядали з полумисків: ковбаси, сало, пряжені печериці, печена курка та гарячі вареники.
— Ну, гостю дорогий, — сказав Цимбалюк, вставши з лави: тепер просимо з нами хліба-соли ззїсти… та дай, Боже, щоб і до віку нам усім до одного столу сідати та разом святий хліб вживати.
