Поки Пріся набірала воду, Микита стояв на березі, стежучи очима за всіма рухами дівчини, коли ж вона вийшла з води, козакові схотілося глянути на неї зблизька, і він, перепинивши Прісі дорогу та піднявши трохи шапку, промовив:
— Дозволь, дівчино, напитись води…
Пріся спалахнула рум'янцем і, підставляючи козакові переднє відро, теж йому вклонилася; коли ж козак нахилився пити, стиха проказала:
— Доброго здоровя пивши…
Микита, нахилившись над відром, не стільки пив, скільки очі попасав на Прісі, і добре тепер розглядів, що в дівчини великі карі, з довгими віями, очі, а над очима рясні та вузенькі, мов шнурочки, чорні брови. У волосся дівчини було встромлено кілька хрещатих барвінків та червоний мак, що найвлучніше припадав до її чорнявого волосся й смуглявого обличчя.
Зустрівшись очима з поглядом козака, Пріся ще дужче засоромилась і, щоб не зустрітись поглядами вдруге, одвела очі на бік, дожидаючи з хвилюванням, поки він нап'ється.
— Та й сододка ж у тебе, дівчино, вода, — сказав Микита, відхиляючись нарешті від відра.
Його голос був любий Прісі і їй зразу чогось стало весело.
— Яка в Росі — така й у мене! — сміючись, одповіла дівчина й, кинувши на козака ще один погляд, побігла стежкою до левади.
От з того й почалося Пріся що-вечора ходила до Росі по воду, а Микита саме тоді й прохожувався по-над Россю. Козак та дівчина скоро розбалакалися, роспиталися і врешті одно в одного закохалися.
Микита не ховався з своїм коханням, і, як тільки зрозумів, що кохає, пішов до Цимбалюкової хати.
Старий козак зустрів його привітно, але дивився на нього здивовано, пригадуючи, де саме його бачив.