Скоро все поле над лиманом вкрилося довгими лавами запорожського війська. Були такі куріні, що до них зібралося по двісті козаків, а були такі, що з'єднали й по триста; всіх же козаків кошовий налічив сім з половиною тисяч.
Коли, скінчивши військові справи, кошокий вертався до свого намету, до нього, знявши шапку, наблизився Гнат. Кошовий помітив, що козак хоче про щось просити й вагається.
— Що тобі, козаче? — вдався він до Гната.
— Скажіть, будь ласка, пане батьку… — не дивлячись у вічі кошовому, наче соромлячись, щоб хтось инший не почув його, спитав Гнат. — Чи й на Дунаї буде так, як на Дніпрі, що запорожцям буде заборонено женитися?
— Сього не заборонялося й на Дніпрі, одповів кошовий. — Сам знаєш, що по зімовниках сиділо багато жонатих запорожців. Заборонялося тільки жонатими жити в Січі. А чи не надумав ти одружитись?
— Та ні… — замішався Гнат. — То я так тільки питаю… Може, колись… не зараз…
— Ну, як дійдеш літ та надумаєш одружитись, то й помагай тобі, Боже! Нам дуже бажано, щоб козаки женилися та щоб біля Січі будували нову Україну!
Гнат пішов до свого, Платнирівського, куріня заспокоєний і веселий.
Починалося нове життя запорожського козацтва — дітей Дніпровської Січі — в чужій стороні.
А. Кащенко.
