броду, й піше військо зарав же почало переходити річку, а вершники, йдучи попереду й обабіч піших, вишукували для них найбільше мілкі місця. Все робилося, як зарані було умовлено, й не минуло й півгодини, чк усе військо й утікачі, що були біля війська, перейшли на Турецьку сторону.
Петро Рогоза, маючи з своїми товаришами найпрудчіших коней, довго дрятував драгунів, то підпускаючи їх ближче до себе, то знову відбігаючи далі й тільки тоді, коли минуло досить часу, він вибрав місце, де береги Бугу були не дуже скелюваті, а посередині річки був острів, і, гукнувши товаришам, враз повернув свого коня до Бугу й ускочив у річку.
Товариші Петрови вскочили в воду слідом по ньому й темні хвилі прудкої річки зашипіли білою піною під грудьми добрих коней; козаки ж, щоб не заважати своїм коням плисти через глибочину, зскочили з них у воду й пливли поруч, держучись за їхню гриву.
По-над головою козаків просвистіло декілька драгунських куль, але влучати поночі було трудно, й козаки щасливо допливли до острову. Там же, поміж дубами, вони були вже в доброму захисті від драгунських куль і дали коням трохи відпочити.
— Прощай, рідний краю! — обернувся Петро до запорожського берегу. — Прощай, Україно! — загукали козаки, скидаючи шапки. — Сподівайся нас, бо поки живі — тебе не забудемо.
Через годину Петро з товаришами прилучився до Калниболоцького й сповістив турецкий кордон про те, що запорожці прийшли в їхню землю не з лихими думками.
З під Овечого броду Калниболоцький пішов
