валася біля батьків і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще дужче, ніж годину до того.
Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним, ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив Катриного батька йти з усіма до коша, снідати.
Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг.
— Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! — сміючись, сказав Петро Рогоза. — Шкода, що я зайняв такий малий табунець!
Після того, як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути з дівчиною насамоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де вона сиділа, тепер пекли хліб.
Дівчина охоче згодилась, і вони пішли поміж дубами до лощини, де була печеря. Тепер з печері вибивалося полум'я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печері, на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився, умішуючи тісто, одноокий Дранько.
Углядівши Гната, він зрадів.
— А я бідкався, що ти мене зрадив. Давай скоріше ще сушняку!
Гнат з Катрею почали збірати сухі гилки дубів і носити їх до печері, самі ж вели розмову про те, як жила Катря в Гарді й як ішла степами.
— Чим же ви годувались у дорозі? — питав Гнат.
