над зеленою стелею, під ясним промінням сонця, вчувалося щебетання иншого співочого птаства. Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві ластівки, що цілими зграями, з веселим гомоном, крутилися тут, приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути голос людини й, непомітно для самого себе, він заспівав:
Ой не шуми, луже, зелений байраче,
Не плач, не журися, молодий козаче!
Ой не сам я плачу, плачуть карі очі,
Що нема спокою а ні в день, ні в ночі:
Сусіди близькії, — вороги тяжкії,
Не дають ходити, дівчину любити…
Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе самотнім, і в голові його встало питання:
— Що ж далі? Невже весь вік, до смерти, блукати по степах та по пущах плавень?
Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось иншого… Хотілося хоч на який час відпочити… Хотілось поєднатись з кимсь душею… Хотілося кохать.
На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й спільно будували свої кубелечка… Чому ж козак повинен бути самотнім усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі доспівав пісню:
Я ж буду ходити і буду любити.
Ще й за себе візьму, — буду з нею жити!
