Деркач у глибині печері чіплявся за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то камінь, і докінчив свою работу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувло, що скелі по байраку тільки зверху були сірі, по щілинах же, й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося, що мало не всяка скеля мала ріжний колір: були скелі руді, жовті, жовтогарячі й червоні[1].
Тут же, поруч з тими скелями, стояли блискучі скелі часом сині, як нове, а часом руді, як іржаве залізо. Ці скелі були міцніші від инших, проте від повітря й вони по-де-куди кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо[2].
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж було чимало ріжноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печері, що її причепурив, і сів на скелю, дожидаючи Дранька.
У байраці було захистно й любо. Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно, що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вохке від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната заходився голосною піснею соловейко, а вгорі,
