в своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз і по волі й поневолі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й весело розташовувалися попід гилястими дубами.
Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем Драньком.
— Як же діду ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині. Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи посміхувато, Дранько відповів:
А ти, козаче, допоможи мені назбірати хмизу, так я тобі й покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збірати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
— Куди вам, дядьку, хмиз?
— Он до тієї печері! — показав пекарь на печерю, що з захистного кутка байраку вишкирилася на них своєю невеликою темною пащою з-під високої скелі.
— Та ще, будь ласка, сину, — додав Дранько — зроби деркача з довгим держаком та вимети печерю, а я тим часом зроблю лопату.
Гнат кинув біля печері хмиз, зробив деркача й почав вимітати з печері листя, камінці й усяке сміття.
