Хоч військову вагу й було навантажено на двадцять коней, а проте де-кілька десятків лантухів з харчами та де-кільки кухов з горілкою доводилося козакам нести на дрючках. Простувати по-над Чортомликом з такою вагою на плечах було дуже неспособно, бо до річки з степу підбігали крутобокі байраки й рівчаки, перепиняючи козакам шлях, а подекуди високі скелі підсувалися до самої води й, щоб обминути їх, доводилося або брести водою, або видератись на гору.
Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву:
— А бодай ти розсипалася! — бубонів він, витераючи піт. — Бодай тобі всі клепки за водою пішли!
Годин дві запорожці йшли по над Чортомликом, а далі почали вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів.
Тим часом Гнат чатував по-над Самарським шляхом, прислухаючись та придивляючись. Иноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів травою й не перешкожав йому прислухатись, иноді злазив з коня та придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом — чи не почує тупотіння коней…
А степ спав… Спав так само, як тиждень до того, коли ще не приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно подихав над землею теплий вітерець…
Ат ось чуле вухо молодого запорожця вхопило
