Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток човнів і військо почало перевозитись до Старої Січі.
Гнатові сьогодня не так уже боліла голова й, поки товариство перевозилося, він пішов на могилу Сірка.
Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка, як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а з-поміж тієї трави визирали блакитні барвинки, червоний мак та сині васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної роспуки.
Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу, з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег широка Підпільня.
Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від могили, невеликий косячок коней.
— Чи не з військового це косяка одбилися? — подумав молодий козак, і бажання добути коня обхопило всю його істоту.
— Запевно, що з військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у инший бік. —
Гнат знав, що військовий косяк драгуни ґенерала
