— Покличуть! Покличуть знову! Вірь моєму слову, отамане, що покличуть!
— Так не гайтесь діду, а скоріше давайте дуби, — знову вдався до нього Калниболоцький. — Перевезти тисячу козаків нелегко..
— Дуби давайте! — гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.
Дід нарешті розібрав, що від нього хочуть.
— Побрали вже дуби під військо! — одповів він. — Самі каюки лишилися та баркас…
— О, як є баркас, — зрадів Петро, — так се дуже добре!
— Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте діти — покличуть вас!… І нас з Костем так само загнали, було, аж в Олешки до бусурманів, а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали знову!
Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік, щоб пригнати звідтіля баркаса.
Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:
— Покличуть, діти мої… — говорив він упевнено й поважно. — Не сумуйте — покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців? Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі потоплятиме? Гай — гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та й не буде… А були запорожці з покон віку та й будуть! —
