В ту мить почувся поклик старшого брата.
— Поринай знову, дурню!
Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова зникла під водою, як пролунав постріл, і птича зграя вихорем закрутилась угору.
Петро знав, що Гнат на полюванні й пішов до нього ще тоді, як почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепря. Тепер він саме наспів, щоб вирятувати брата й, стрельнувши з рушниці, розігнав птиць.
Гнат ледве мав силу доплисти до берегу. Все тіло його, а найбільше руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була з рештою скрівавлена.
— А що, братіку? — з посміхом зустрів його на березі Петро. — Навчили тебе баби, як яйця брати?
У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого сорому й, віддихавшись, почав одягатись.
— Смійся з мене, як що тобі кортить! — відповів він згодом братові похмуро. — Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь, Боже, „баб'ячим недобитком“.
Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив ним його скрівавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.
— Ну, тепер надівай помалу шапку, сказав він, та ходімо обідати.
