— А що ж то за фортеця? — показав Василь на східний бік.
— А цю вже, під час останньої війни, московське військо збудувало. Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли… Гляди, колиб ще по байдаках не вшкварили.
Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за лебедятами, плив корабель.
З Очакову й Кинбургу бачили козаків, але ні турки ні москалі не мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк було спинити, бо гармати до середини протоки не досягли б.
У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж у лимані, а проте крізь неї навіть на великій глибочині було видно, як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою. Вода була прозірна, як сльоза.
— Гляньте, тату, звірь… звірь! — закричав Василь, побачивши, як невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у повітрі й знову пірнула в хвилі.
— Он і другий!… Гляньте: цілий табун! Перекинуть байдака!
— Дарма! — засміявся старий козак. — Не перекинуть. То морські свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками навипередки. Ось кинь у воду кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.
Василь кинув хліба й, справді, морські свині скуп-
