— Ой, не кажи далі! — з мукою в голосі скрикнув Очерет. — Нащо, Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!
— Не плачте, тату! — кинувся до Очерета Василь, обхопивши його рукою за шию. — Адже Бог з неба бачить, чия правда. Він допоможе нам осісти новою Січою на Дунаї.
— Не буде нам, дитино, долі на Дунаї… — обізвався засмучений Лимарь. — Бо доведеться бусурманові служити та на свою віру бити!
До пізньої ночі все прибувало до Сисиної товариство з Січі й з Великого Лугу з рибальства. Вже зовсім уночі до Василя прийшли його брати Петро й Гнат і, попрощавшись на далеку дорогу, сіли в човен та й поїхали за Сисину.
Очерет умовляв Василя, щоб той ліг спати, але тут саме новий кошовий почав скликати все товариство до купи й, підрахувавши всіх, виряжав валками на плоти.
Плотів було так багато, що вони стояли вже у кільки рядів і простягалися аж за середину річки. Козаки сходили з берегу й, перестрибуючи з одного плота на другий, росташовувалися на найдальших плотах, а коли ті ставали повні, вони посунули на середні й, нарешті, на ті, що були при березі.
Василь не схотів лягати спати. Та й де там у Бога той сон, коли тут така цікава справа.
Біля всякого плоту було два дуби з козаками, щоб направлять плота на бистру воду, і козаки, що були на дубах — „дубовики“, всю ніч поралися біля плотів, прив'язуючи до них довгі, товсті канати.
