а останні, — зовсім уже голі, бродили в воді, перев'язуючи колоди тим віттям, що їм кидали з берега. Де-кільки плотів стояли вже біля берегу прив'язані до пнів, по середині ж річки сновигало багато всяких човнів. Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.
Василя дуже зацікавила справа з плотами й він, доручивши свою зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду. Він працював по щирости й скоро знову схотів їсти.
— А чи кухарі ж є в плавні? — спитав він Очерета. — Чи скоро будемо обідати?
— Не буде сьогодня обіду — одповів дід. Хоч кухарі й є, а проте осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.
Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався Василеві найсмачнішим за все життя.
Над вечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі. Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет обізвався до нього:
— Щож це ти, Охріме: казав лишишся в Січі, а опинився тут?
— Була думка лишитися, — з нудьгою в старих очах одповів Охрім, — та не сила!
— А що сьогодня в Січі?
Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.
