Троє братів пішли нагору, Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану пачками тютюну, а другу — навантажену таранею: дійшовши ж до скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки, а проте поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.
Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на менчого брата, як з гори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу кільки дужих січовиків несли великі образи.
— Скидайте шапки! — сказав Петро до братів. — Це несуть святу січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути Січа запорожська, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.
Слідом за образами йшло багато сивих дідів і посеред них Василь пізнав свого названого батька, Очерета.
— I ви, діду мандруєте з нами на Дунай? — радісно скрикнув хлопець.
— I я, сину! Не сила мені з товариством розлучитись. Хоч і в чужій стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле землею. Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим вогнем. Він звернув з стежки, колупнув
