Той сидів на призьбі під куренем, сердито колупаючи в своїй люльці залізною протичкою. Вуси його, що завжди рівно звисали до низу, зараз неначе настовбурчилися, очі ж відбивали лютим і сумним вогнем.
От так, хлопче!… — зустрів Василя старший брат. — Не доведеться тобі козакувати! У гречкосіїв повернуть нас усіх! —
Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці й рясні сльози побігли з його очей.
— Я хочу козакувати! — ледве вимовив він, хліпаючи.
Петро почав милувати менчого брата рукою по голові.
— I я, братіку, хочу козакувати. Та колиб же наша сила була. Краще вмерти мені, а ніж стати гречкосієм та ще й кріпаком. Не плач, малий!… Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати.
Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не снідав, а проте вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки почали роскладати багаття, бо з ранку було не до того. Василеві дали окраєць хліба й він, іззівши його, взявся до своєї роботи.
Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по курінях поменшало, проте й на майдані не було нікого. Пронудившись де-який час, Василь ліг під курінем на призьбі й скоро заснув.
Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він поночі через те, що хтось, складачи на призьбу зброю, кинув на нього свого череса.
Росплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося в день, і де-який час спокійно дивився на
