прокинувся з незвичайного гомону в курені. Козаки похапцем одягалися й виходили на майдан.
Зпросоння Василь не розібрав про що в запорожців була розмова, а тільки скрізь чути було вигуки:
— Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ!
Зрозумівши, що скоїлося щось непевне, Василь скочив з лави й, підтягши в штанцях очкура, прожогом побіг слідом за козаками.
Ввесь майдан кишів уже запорожцями, мов мурашник. Усі бігли на окопи — побіг туди й Василь.
Зразу, коли хлопець виліз на стіну, йому здалося, що в степу випав великий сніг, але, роздивившись добре, він побачив, що степ був білий від наметів великого війська. Ті намети стояли довгими щільними лавами, обгортаючи Січу півколом і простягаючись аж геть на гору.
Попереду того білого поля чорніли своїми роззявленими жерлами гармати, а що ближче до Січі, мов сарана, вкрило степ московське військо, піше й комонне, виблискуючи на промінні ранкового сонця залізними багнетами та списами.
Василь ніколи не гадав, щоб можна було зібрати до купи так багато війська. Того війська було в десятеро більше, ніж запорожців, навіть під той час, коли вони торік верталися з турецького походу.
Що робилося далі, Василь не розумів. Він бачив тільки, що якісь ґенерали в блискучих убраннях приходили з московського стану на Січ, а після того кошовий пішов з Січі до білих наметів, і як тілько він зник з очей козаків, московське військо враз підсунулося під самі січові окопи, увійшло в Шамбаш
