— Мариночко, Мариночко, заспокойся! — кинувся до неї Богун. — Я не виконаю цього наказу. Тепер я бачу правду твоєї думки, що неможливо коритися всякому пройдисвіту, що єдиним підписом своєї зрадливої руки може нищити здобутки довголітньої кривавої народньої боротьби!
Але Марина вже не чула свого чоловіка: смерть вже брала її у свої цупкі, холодні пазурі…
Через два дні Марина лежала на столі, вбрата в те саме вбрання, що у ньому зустріла колись свого нареченого в Умані, на передодні шлюбу. Украй посивілий за ці дні Богун стояв біля труни тієї, що дала йому таке недовге щастя і покинула його старого доживати віку самотнім.
Старий полковник молився і в молінні своєму просив Бога послати йому якнайскоріше смерть, щоб швидче з'єднатися на тім світі з своєю нещасною дружиною; тільки смерть не на ліжку, а лицарську, з шаблею у руці, як годиться козакові. У цю хвилину він згадав, що у нього на грудях Маринине волосся, те саме, що, як вона говорила, захищає його від такої смерти, якої саме, він і бажає… І хоч не доймав старий козак віри замовленням, але зняв з себе капшучок з волоссям і поклав його у труну.
Скоро після того до полковничих горниць прийшли попи і понесли небіжку до манастиря над любу їй річку Буг, де Богун неодмінно хотів поховати свою любу дружину там, де він колись цілий місяць з славою оборонявся од польського війська.
