щоб ніхто їх не застукав… Ще кілька хвилин, і вони будуть на волі.
— Ножа ще дай, Астаро! — прошепотіла Марина. — Я візьму його на всякий випадок.
Вони обидві побрали ножі, сховавши їх у халяви чобіт.
Заправивши після того де-як коси свої під шапки, жінки, мов кішки, пролізли під полою намету і почули вже себе на вільному повітрі, на волі, але враз дужі руки вхопили їх у залізні обійми.
— Держіть, держіть! — галасувала біля них жінка Хамамбета, Гафіфе. — Кличте сюди великого мурзу!
Гафіфе давно помічала, що Марина й Астара все шепочуться, і це їй здавалося непевним, сьогодня ж вона підгляділа, як Астара принесла халати й шапки, і зразу вгадала, про що умовлялися й чого таїлися Марина й Астара. Вона навіть підгляділа, коли вони убиралися, і зраділа, що може згубити свою розлучницю.
Скрик розпуки вибився з грудей Марини.
Ії разом з Астарою привели назад у намет і прикликали туди Хамамбета.
— Вони хотіли втекти! — підскочила Гафіфе до мурзи. — Я захопила їх і врятувала тебе від зради й сорому, любий чоловіче!
— Дайте світла! — гукнув сердито Хамамбет.
Принесли світло. Жінки стояли перед Хамамбетом у чоловічому вбранні з шапками на головах.
На виду невольниць вже не було ні жаху, ні розпуки, вони були спокійні. Смерть, що мала зараз
