лазили вже до гори, то з стін кидали колоди і всяка колода давила кілька десятків ворогів.
Потоцький та Хамамбет мурза, що керував татарським військом, не вважали на велику страту людей, бо війська у них було більше, ніж треба, і зважили на тому, щоб хоч би що, а добути Умань і взяти Богуна у бранці. Як ні славно й завзято оборонялися козаки, а все таки становище їхнє щогодини гіршало, бо що далі скирти лядського й татарського трупу зростали вище та вище і скоро мали досягти до верху окопів, і тоді б уже ніщо не перешкодило ворогам вскочити у місто і люто помститися на козаках.
Побачивши, що в одному місці ляхи вже ось-ось вилізуть на окопи, Богун покликав Довбню:
— Бери, брате, пів тисячі козаків і держися тут до загину, а я вдарю на ляхів ззаду.
Сам Богун взяв тридцять сотен вершників і, вибігши з ними за браму, гукнув:
— А ну, діти покажемо ляхам козацьку вдачу!
Невразливість під час усієї війни та незмінна вдача у бойовищах зробили те, що Богун тепер прямо грався з смертю й виробляв з ворогами таки несподіванки, що нікому б того і в думку не впало. Так і тепер, коли поляки досягли вже верху окопів, зчепилися там груди до грудей з Довбнею і здавалося зараз захоплять собою Умань, несподівано позад штурмових полків заблищало шаблями тридцять сот комонних козаків і вдарили ті козаки на них, мов блискавка з дощової хмари.
Жах узяв поляків і, утиснуті з двох боків, ки-
