— Ти хочеш піти за ватажка? А ти ж знаєш скільки ворогів?
— Знаю добре і хочу вмерти за рідний край! Покозакував я вже на своєму віку досить. Час уже й годі сказати; а то щоб часом, боронь Боже, не захворіти та не вмерти, по жіночому, на ліжку.
Защеміло у Богуна серце. Тяжко йому було з вірним товаришем навіки розлучатися, але не пустити козака за рідний край вмерти не годилося…
— Жаль мене за серце бере, розлучаючись з тобою, мій друже вірний, — сказав Богун. — Не віддавай же за дурницю свого дорогого життя!
— А ви, — звернувся Богун до селян, — глядіть: бережіть мого товариша, славного на всю Україну! Заступайте його від ворожих шабель, та стійте одностайно, а як ні, то нема чого й захожуватись до змагання!
— Про те не турбуйся, — одповідали селяни. — На чому стали, те й вчинимо: всі поляжемо, як у Буші полягли, а не дамося живі ворогам на знущання. Відаємо всі, що прийшов нам час… Ще вчора гріхи свої на духу спокутували.
— Візьми сотню козаків! — звернувся Богун до Влучака. — Викликай охочих.
Селяни радіючи кланялися Богунові, а Влучак зараз же зліз на воза і почав гукати на ввесь табір.
— Агов! Козаки молодці, славні лицарі! Хто з вас світом нудить?… Ідіть до мене! Кому життя