стах обізвався його батько. — Ніколи ти його не влучиш!
Тиміш узяв до рук рушницю, націливсь і стрельнув. Орел хитнувся на бік, але скоро знову розпластав крила і почав кружляти над степом.
— Не влучив! — сказав засмучений козак. — А ну ви, дядьку Джеджалію.
Джеджалій націливсь і стрельнув, але наслідки були такі самі: орел немов дратував козаків і наче висів у повітрі над їх головами.
— Мабуть куля не досягає! — скавав Джеджалій незадоволено.
У ту мить позад Богуна застогнала тятива під рукою Влучка, і гнучка стріла жалібно заголосила, піднімаючись вище та вище під небо. Ось її вже не чути… Всі, сперши дух, дивляться угору, де в блакиті неба ширяв степовий хижак. Аж ось він раптом підкинув угору крилами так, що вони вдарилися одно об одне, клубком перекинувся кілька разів у повітрі, неначе з чимсь змагаючись, і камінем впав козакам до ніг, роскидавши свої, колись могучі, а зараз безсилі, крила… Стріла влучила хижакові у груди і гостряком рихви виглядала з його спини.
Скрики здивування й радости пролунали в степу.
— Ну й Влучко! Ну й козак добрий!
— Спасибі вам, Петре, велике! — кинувся Тиміш до Влучка. — Ви врятуєте Вкраїну!
— Як би то так легко було вирятувати нашу неньку! — з задоволеною усмішкою одповів старий запорожець.