Egypt“[1]. Річ у тім, що Ша̂гі́н видавав разом із своїм братом у-перших Иска́ндаром (за англійські гроші) що-місячника „аль-Лата̂иф“ („Сміховинки“) і, не вдовольняючися з того, що мав непохитну славу практичної людини, яка вміє допомагати справі видавництва, захтів зажити слави ще й як путящий письменник. Вступні статті для журналу писав його брат у-перших Иска́ндар, і про це будо надруковано в першому числі; та Ша̂гі́н подав таке застереження тільки в тій відбитці, яку він дав самому Иска́ндарові, а в усіх инших примірниках це застереження він викинув; нехай, мовляв, читачі гадають собі, буцім вступні статті, добре написані, пише не хто як Ша̂гі́н. Од чуткого „аль-Мое́йяд'ового“ нюха не приховалося, що справа в чомусь непевна, і він на своїх шпальтах спробував вивести її на світ, доводячи, що Ша̂гі́н неук та плагіятор, і запитуючи його, чом він заховує очевидне авторство Иска́ндарове. Тоді Иска́ндар, що його авторське самолюбство зачепив „Мое́йяд“, дав друковану відповідь: адже в першому числі зазначено його авторство. Тільки-ж після цього Иска́ндар од багатьох осіб здобув примірники першого числа, де не було жадного застереження про цю справу. „Мое́йяд“ був радів-триюмфував. Та тут обидва двоюрідні брати згадали, що обидва вони — і родичі, і земляки-христіяни з Сирії („Краще кукіль з батьківщини, ніж зерно з чужини“, „Зіԝа̂н ба́лядак, уля ԛамзет үаріб“, каже сирійське народнє прислів'я), і що, до всього того, обидва вони здобувають гроші од англійців. І от 24 жовтня 1897 р. Искандар оголосив друком урочисту дуже дипломатичну одначе заяву[2], де було сказано, що люди-лиходуми, які запевнюють, неначеб-то поміж ним та його високошановним дядьковим сином (ибн-ԑаммиһ) є незгода, брешуть. Отже, хоч про факт авторства й про плагіяторство нічого не було сказано, „Мое́йядові“ довелося чималою мірою заспокоїтися.
Серед органів азгарської партії „Мое́йяд“ додержує певної академічности. Коли треба, він оддає належне христіянській пресі й підкреслює, що національні інтереси в арабів-мусулман та арабів-христіян спільні. Він може похвалити й заснування нового жіночого журналу, дарма що до емансипації жіноцтва ставиться, звичайно, неприхильно, а до того-ж цей жіночий журнал видає сирійська христіянка[3]. Узагалі „Мое́йяд“ будь-що-будь намагається стримуватися в висловах та затушковувати свій обскурантизм всякими гучними фразами: він усе-таки поважний „дневник“, а не вуличний „листок“. Та поруч „Мое́йяд'у“ з'явивсь (у листопаді 1897 року) другий орган — газетка, або листок „аль-'Ада̂ле“
- ↑ Ст. 39-40.
- ↑ У щотижневому додаткові до „Мокаттам'а“, журналі „ар-Ра'й аль-ԑа̂мм“ („Громадська Думка“); його редагує Иска́ндар.
- ↑ Див. у №2393 „Мое́йяд'а“ (= 3 лютого 1898 р.) відзив про жіночий журнал „Ані́с аль-джялі́с“ („Щирий співрозмовник“) Олександри Авверіно й Лябіби Ха̂шим. Не завадить сказати, що редакторка, д-ка Авверіно, піднесла потім свого журнала в авдієнції 26 березня 1898 року матері та дружині єгипетського хедіва, з належними віршованими панегіриками на честь обох цих пань.
