людина дотепна, талановита, але така, що вбачає в а́згарській науці високу мудрість. Свою журнальну кар’єру він почав року 1887 виданням тижневика „аль-А̂да̂б“ („Словесність“). Наприкінці 1889 р. шейх 'Ахмад Ма̂дий заснував „аль-Мое́йяд“, і ‘Алій Юсоф зробивсь йому за помічника; а починаючи з 1893 р., відколи засновник умер, ‘Алій Юсоф залишивсь єдиним господарем „аль-Мое́йяд’а“ та ще й, як усі запевнюють, єдиним його письмаком (коли, звичайно, не рахувати різноманітних дописів звідусіль); до речі, треба сказати, що число іслямофілів, здатних до дневникарської діяльности, дуже обмежене. Давнішими роками, як був ‘Алій Юсоф допіро за помічника редакторові, він мав ще й инші повинності: він сам розносив маловідому тоді газету по вулицях, майданах та каварнях Каіра. Тепер газета має дуже розкішне приміщення на бульварі Мохаммеда ‘Алія, з величезною вивіскою. З „Мое́йяд’ом“ доводиться европейцям дуже рахуватися, бо мусулманин, особливо не широко-розвинений, читає цю газету з величезною втіхою, знаходячи в ній усе, що любе для його серця. Стиль „Мое́йяд’а“ — енергійний, сильний, влучний і, окрім того, закрадчивий. Газета, підносячи свойому читачеві якісь ідеї, навіть нові для його, стережеться висловлюватися таким тоном, який показував-би, що ці ідеї належать самому редакторові. Навпаки, вони читачеві інсинуюються як його власні, давно йому відомі думки та погляди,— і довірливий читач-мусулманин мимоволі присипляється, не почуває жадних сумнівів та підозрінь і гадає, що він давно поділяв саме оті пересвідчення. „Аль-Мое́йяд“ — газета полемічна, і редактор у полеміці виявляє надзвичайне вміння та силу, дарма, що береться й на негарні способи. Помітити щось слабке в англійських правителів та західницьких органів, роздмухати це слабке, змалювати незначний факт, як кричущу несправедливість та кровожерне тиранство англійських правителів, жорстоко поглузувати з англофілів та й із франкофілів — ото звична справа для „Мое́йяд’а"; ті російські газети, котрі завсіди (через другі руки, звичайно) передруковують відомості про єгипетські справи та англійську окупацію з „Мое́йяд’а", дають через те своїм російським читачам цілком неправдиві відомості про характер англійського панування в Єгипті й про те, як ставиться до них людність…
Щоб змалювати полемічні підхідки в „аль-Мое́йяді“, нагадаю, наприклад, про те, як він напавсь був на Ша̂гі́на Мака̂ріуса, співвидавця англофільського „Мокаттама". Двоє инших видавців (Нимр та Сарруф) — солідні, шановні люди й незавсіди зручна мета для обстрілювання; тимчасом Ша̂гі́н — безперечний шарлатан, що-правда, дуже корисний для видавництва через свою енергію, практичні здібності та пронозуватість; — і от „аль-Мое́йяд“ скерував свої стріли найбільше проти Ша̂гіна Мака̂ріуса, намагаючися в його особі дискредитувати „аль-Мокаттам" цілком. Саме як я жив у Сирії, одбувся, у жовтні 1897 р., фінал одного з епізодів „Мое́йяд’ового" цькування проти Ша̂гі́на Мака̂ріуса. Про той епізод, пам’ятаю, багацько тоді балакали в Бейруті; а в Єгипті свідком того всього був М. Гартман і заніс його до своєї „The arabic press in
