органи преси на консервативні, ліберальні та помірковані. Та для нас значно зручніше ділити їх на два головні типи: 1) західницькі та 2) іслямофільські. Серед західницьких своєю чергою вистарчить одзначити дві головні групи: а) франкофільську та б) англофільську[1].
Журналісти франкофільські — це вихованці бейрутського єзуїтського університету, побільше з христіянської секти маронітів, що останніми сторіччями наблизила свої догмати до римсько-католицьких. А що французькі інтереси в Єгипті зазнають шкоди од англійської окупації (з Наполеонових часів починаючи, на Єгипет має переважні претенсії Франція), то єгипетське франкофільство, для противоваги англійцям, натурально виступає в обороні сюзеренних прав турецького султана на Єгипет, — саме іменно турецького султана, а не найближчого законного єгипетського володаря, не хедіва, бо той перебуває в руках у англійців. Видатний франкофільський орган — це часопис „аль-Аһра̂м“ („Піраміди“). Заснували його р. 1876 в Олександрії двоє приїжджих маронітів з Лівану: Салі́м і Бша̂ра Такля. Виховані у французів і вороги англійців, обидва брати-христіяни раз-у-раз підлещувалися до поточних мусулманських володарів і вічно розсипали панегірики османському султанові, панові правовірних, „халіфові“[2]. Отаку „благонаміреність“ султан добре оцінив (адже він тільки номінальний сюзерен Єгипту та його хедівів, і проповідь вірнопідданчих османських почуттів у єгипетській газеті для нього, звичайно, люба). Бша̂ру Таклю, що залишився по братовій смерті єдиним господарем газети, султан нагородив званням паші.
Найкраще й найблискучіше стоїть арабська преса англофільська. Дужа вона між иншим тому, що на її боці — усі видатні суто-літературні сили арабів. Наприклад, найкращого літературного арабського часописа „аль-Гиля'ль“ („Молодик“), що його надпориваючися читають навіть европейці, видає (починаючи з 1892 р.) вихованець протестантсько-американського бейрутського колледжа, прихильник англійської науки, дуже талановитий арабський літератор Жюржій Зейда̂н, белетрист, поет та вчений історико-філолог. Тут не випадає нам надто-багацько говорити про Зейда́на, бо оповідання про нього самого, про його Ломоносівське
- ↑ Коли я реферував свою оцю статтю в засіданні Східньої Комісії Московського Археологічного товариства, один з членів Комісії (М. В. Нікольський) поставив мені запитання: „а чи немає органів русофільських?“. Таке питання може повстати і в читачів. Відповідаючи на це, я повинен сказати, що про політичне русофільство в Єгипті серйозно не може бути й мови; але в тих з-поміж західницьких органів, де редактори — араби православні, помітна до Московщини прихильність релігійна. Це, напр., можна сказати про каірський часопис „ар-Ра̂ид аль-Миҫрі“, що її охоче передплачує Лазаревський Інститут Східніх мов у Москві. Редагує того часописа — Н'у̂ля Шха̂де.
- ↑ „Халіфові“ = „наступникові“, себ-то наступникові Апостола Божого Мохаммеда. При нагоді, варто зазначити, що по суті османські султани не мають жаднісіньких прав на звання халіфів: байка про їхні права на це титло, які начеб-то здобув у XVI в. османський султан Салім I од останнього законного (хоч і номінального лиш) халіфа — аббасидського, вигадано в XVIII в. [Див. у мене в „Історії Туреччини“, I, К. 1924, ст. 127-130].
