але дуже цікаві характеристики сьогочасних арабських письменників; деякі з них — журналісти.
г) Сухенький, але змістовний бібліографічний огляд арабських часописів та журналів, відколи вони вперше з'явилися, з дуже важливими зазначками про їхній напрямок та їх історію, дано в статті „Аҫ-ҫиꙁа̂фе“ („Преса“), уміщений у тижневику „аль-Аджйа̂ль“ (1897, №2, 26 червня), Статтю цю, мабуть, написав не хто, як сам редактор часопису — Мха̂і̂ль Антун Сакка̂л.
д) Як сирові матеріяли, цю статтю використав мій приятель, берлінський професор арабської мови й відомий знавець мусулманського сходу д-р Мартин Гартман, для своєї талановитої й дуже змістовної розвідки: The arabic press in Egypt, by Martin Hartmann (Лонд. 1899, ст. II+94); статтів Ж. Зейда̂на в „Гилялі“ він у руках не мав. Він-таки, М. Гартман, і по-німецьки про арабську журналістику написав статті в „Orientalistische Litteraturzeitung“ 1898 (ст. 225 дд.) і 1899 (56 дд.).
е) Та ще на початку цього 1903 року, про єгипетську пресу дано замітку в бейрутському науковому органі оо. єзуїтів, часописі „аль-Машриԛ“.
Початки журнальної справи (по-арабськи „аҫ-ҫиꙁа̂фе“ — це дуже вдалий неологізм) поклав у єгипетських арабів їхній всепочинатель хедів Мохаммед 'Алій (1805-1848). На його загад, р. 1832 засновано в Каірі офіційного часописа „Аль-ԝаԛа̂иԑ аль-миҫріййе“ = „Єгипетські події“, що існує й досі. А в тім, хоч Мохаммедові Алієві й до-вподоби було мати арабською мовою свій орган, щось ніби „Moniteur“, усе-ж він і на думці не мав засновувати в Єгипті вільну пресу, й обидва його наступники додержувалися були тих самих поглядів. Через те, протягом трицятьох років газетна справа розвивалася в Єгипті дуже зле, не маючи ще до того особливого спочуття в самому єгипетському громадянстві. Далі на престолі сів хедів Ісмаїл-паша (1863-1879). Відомо, що це була людина, охоча робити гру на державних паперах, — отже доволі добре втаємничена в тонкощі европейського поступу (як дотепно завважив професор М. Гартман); тільки-ж хоч-би який поверховний був лібералізм у хедіва Ісмаїла, все-ж він вирішив дати єгипетській пресі волю, — і число часописів та журналів зросло аж надто швидко. Ще краще, аж феноменально швидко, розгорнулася журнальна справа за його наступника Товфіка-паші (1879-1892), що зробив волю друку в Єгипті, можна сказати, необмеженою. Англійська окупація, що почалася за нього (з 1882 р.), річ ясна, ані трохи не зменшила цієї волі, і тільки зрідка англійці вживають деяких репресивних заходів проти органів, котрі галасують занадто вже гучно.
Не тільки воля друку сприяла тому, що єгипетські часописи та журнали розвивалися й число їх зростало. Була тому ще й инша причина: із Сирії з-під турецького гніту до вільного Єгипту переселялися христіяни-сирійці, і переселення це де-далі зростало; це — „втеча до Єгипту“, явище відоме ще з часів Йосипових та Иродових. Не маю за потрібне багато казати тут за те, що характерні риси араба-сирійця й араба-єгиптянина не схожі; — вистарчить завважити, що сирійця можна було, з давніх давен, без пересади вважати за природнього публіциста або, коли візьмем нові умови життя, — за природнього журналіста. Згадаймо, якого фейлетонно-публіцистичного характеру набула греко-римська
