порівняльної філології, яка дозволяє свідоміше увійти в дух котроїсь мови, вони не знають; і багато з европейських арабістів безперечно тонше, ніж а́згарці, розуміють дух класичної арабської мови і відтінки важких уступів стародавніх арабських писань. Знов же, й тая арабська мова, якою пишуть а́згарці й якою вони так пишаються, має чимало й хиб: видко, що, старанно й копітко вивчаючи що-найдрібніші тонкощі граматики й риторики, не за́всіди людина навчається добре писати стилістично. З одного боку мова азгарців, здавалося-б, повинна була-б бути геть-добра: вона вільна од впливу европейської фразеології, вона намагається як-найдбайливіше зберегти обличчя стародавньої іслямської мови, ще не попсованої через новодіялектичні елементи, тимчасом як у тих новоарабських літераторів, що виховалися під европейськими впливами, частенько ми натрапляємо на конструкцію мови цілком европейську, тільки з арабськими словами; а простонародні, некласичні слова араби-західники запроваджують до своєї літературної мови, бува, навіть свідомо. Проте, з другого боку, на жаль, доводиться зазначити й те, що азгарити, не мавши спромоги піднестися до справжнього духу померлої давньо-арабської мови, засвоюють собі тільки її негативні сторони: несталість термінів, важкість стилю, хиткість і невиразність відтінків. Через архаїчну важкотягарність літературної мови азгарців, знов-же й через те, що вони принципово не дбають за те, щоб надавати своїм писанням легку форму, легкий виклад, — читати їхні теперішні витвори — буває річ надзвичайно втомна й нудна; і ця нудьга надто жваво відчувається через контраст тоді, коли поруч з науковими працями азгарців доводиться читати котрийсь легко написаний науковий твір Зейда̂на або инших новітніх арабських письменників, вихованих на европейській науці.
Багато цікавіша, бо оригінальніша, публіцистична, журнальна література мечету Азгар.
Та перше ніж за неї казати, треба попереду окреслити історію й характер арабсько-єгипетської журналістики, яка до того-ж, має вагу всеарабську, а не спеціяльно єгипетську.
Окрім своїх особистих спостереженнів, що складалися підчас двохрічного перебування на арабському сході, і вражінь од особистого читання арабських часописів, я можу зазначити, як основу для свого нарису, отакі допомічні джерела:
а) У журналі „аль-Гиляль“ Жюржія Зейда̂на (видається з 1892 р.) уміщено низку статтів, які стосуються до арабської журнальної літератури.
{{{1}}}
в) У великій бібліографічній праці поарабленого американця Едварда фан-Дайка: Иԛтифа̂ԑ аль-ԛануԑ би-ма̂ һуԝа матбуԑ (Каір 1896-1898) де-не-де розкидано коротенькі,
