і вони одтоді сталися тим, чим у нас духовні семінарії. А в 1869 р. дальший султан Абдул-Азіз установив закон про школи державні і приватні. Приватні школи не виключено з-під міністерського нагляду, та в самий план їхньої науки міністерство не вплутується; і от, до числа приватніх шкіл зачислено й медреси.
Полишені цілком за свою волю, медреси перестали йти наперед, та й не пнуться до того, а вперто тримаються й далі своєї середньовікової програми і виробляють із своїх софтів (семінаристів) цвіт мусулманського фанатизма. Наука в них ведеться стародавнім азіятським способом, цебто переважно через механічне, безглузде завчання на пам'ять, і через те багато часу гайнується зовсім непродуктивно[1]. Підмогу для своїх учених занять і джерело своєї мудрости софти мають у численних рукописних бібліотеках, в яких повно книжок старо-мусулманського типу. Заснувати таку бібліотеку завсіди вважалося за спасенне й богоугодне діло. Звичайно буває так, що якийсь учений шейх або меценат-паша, що кохався ціле життя в рукописах та збирав їх, будує нарешті для них хатину на невеличкім закупленім ґрунті та й записує її в свойому заповіті на громадську або, краще сказати, на церковну власність („вакф“, „вакуф“). Ще за живоття, він на подвір'і, десь у куточку, призначує місце для своєї могили; часом там ховають і його батька й жінку, ба ще й инших його сім'ян. Новітніми книжками така рукописна бібліотека не доповнюється, і через те до неї рідко-хіба зайде хтось із світських студентів; але софти, що задубіли на середньовіковому рівні, захожають до таких бібліотек частенько та й роблять виписки з манускриптових коментарів на Коран, із коментарів на хадіси, з усяких богословсько-правничих писань і т. и.[2].
Що-ж до шкіл державних, то султанський наказ 1869-го року проголосив їх багатенько: і вищих, і середніх, і нижчих; тільки-ж, як воно звичайно водиться в Туреччині, здійснено хіба малесеньку частину всіх
- ↑ От, наприклад, важку арабську мову, неминучу для всіх мусулман, софти учать багато літ, та через свій допотоповий спосіб науки вони ледви-ледви навчаються писати нею аби-як. А европейські студенти-орієнталісти (беру, приміром своїх пересічних студентів Лазаревського Інституту Східніх мов у Москві) вже під кінець першого року уміють перекладати навіть „Капитанскую дочку“ Пушкіна з російскої мови на арабську, бо виклад ведеться европейським, філологічним способом, а не способом механічного витуркування.
- ↑ Дуже цікаво й докладно списав порядки в таких рукописних книгозбірнях петербурзький професор-турколог В. Д. Смірнов у своїй статті: „Турецкая цивилизація, ея школы, софта, библіотеки, книжное дѣло“ в „Вѣстнику Европы“ 1876, августа (ст. 527–566) і сентябрь (ст. 1–57). Иноді я покликатимусь на цю довгу розвідку автеритетного вченого, та не часто, бо автор аж надто виразний не-туркофіл (він добачає в турках „непоправимую отсталость во всѣхъ отношеніяхъ и полную невозможность для нихъ стать когда-нибудь въ одинъ уровень съ прочими цивилизованными народами“, ст. 57), а я задля об'єктивности наводжу звістки або з писань самих турків чи туркофілів, або із своїх особистих дослідів і вражінь. Ба навіть своїм особистим вражінням я намагаюся не давати волі, щоб якоїсь суб'єктивности не вийшло,
