ному рисівникові декілька ляпасів і вигнав його з Інституту. Ображений артист забрав свої манатки та відкрив в европейській частині міста власну майстерню стилевих меблів, що працює на славу й завдає чималої прикрости згаданому меценатові.
Згодом в Інституті знову наведено порядок, і відкрито його для огляду публіки, але вже за плату 25 сир. піястрів (5 фр.); її, дарма що об'єкт огляду цікавий, не можна не визнати за дорогую, тим більш, що Арабська Академія дозволяє оглядати свої музеї та всі свої колекції зовсім безплатно.
По повстанні Інститут видав серію листівок і, продаючи їх, поповнює свій бюджет.
Але через те, що всього цього зовсім не досить, щоб виправдати таку завидну синекуру, то для власника цієї бенефіції утворено особливе амплуа „радника красного письменства“ при Делегації Найвищого Комісаріяту. Тепер на цілій Сирії не можна поставити жадного хоч трохи видатного будинка, не діставши апробації од цього імпровізованого арбітра витонченого смаку, що таким способом контролює всіх архітектів держави. „Кто прав, кто виноват судить не нам“…, але за таких обставин з наукового погляду претендувати на ролю „вищої навчальної установи“ цей Інститут навряд-чи має право.
