рок Мохаммед або, там, його зять Алій. Алій ніби мав сказати: „Чорнило вченого („улема“) — святіше од крови мученика“ („Алимин мюреккебі — шеhідін канындан ефзель дір“). Пророкові вкладено в уста такі слова, що „учитися — то свята повинність для кожного мусулманина й мусулманки („Джюмле мюслим у мюслиме-йе тахсіли ильм фарз дыр“[1].
Виробилося два типи шкіл:
1) мектеб — початкова школа, де парафіяльний імам (мулла, пан-отець) учив читати, а коли хотів, то й писати;
2) медресе (ж. р.) — щось ніби духовна семінарія, що її закладали при більших мечетах коштом вакфа (церковного маєтку); учителі таких шкіл-медрес називалися „моде́рриси“, а ученики — або арабським словом „та́либ“ („той, що шукає“, тоб-то науки), або перським словом „сухте“ („спалений“, тоб-то спалений любов'ю до науки), звідки пішло турецьке „софта“. Коли ми братимем термін „університет“ в його середньовіковому, схоластичному розумінню, то можемо медреси звати „університетами“, або „схоластичними університетами“, а талибів або софтів — зватимем студентами; і це — з тим більшим правом, що не тільки напрямом своєї науки, ба й своїм приватним побутом і своїм становищем серед суспільности ці мусулманскі студенти дають нам надзвичайно близьку паралелю до студентів середньовікових европейських університетів, або й до студентів-спудеїв нашої старо-української Київо-Могилянської колегії, чи Академії (надто-ж — то до наших, що так звалися, „мандрованих дяків-пиворізів“).
Ті два середньовікові типи шкіл (мектеби та медреси) твердо трималися аж до 19-го століття на цілім мусулманськім світі, од Малайського архіпелага до Барбарійських (північно-африканських) держав. Та й за наших часів, котрі мусулманські краї найбільше одірвані од Европи, там єдиними розсадниками просвіти та літературних уподобань залишаються, по давньому, все ті самі мектеби й медреси, під проводом, звичайно, темних учителів-духівників. А по инших мусулманських краях пороблено в шкільництві певні реформи, і давнім медресам доводиться тепер там конкурувати вже й з новими вищими школами, закладеними на европейський лад.
В Туреччині Махмуд II (1808–1839), бажаючи мати таких, як в Европі, офіцерів та військових лікарів, заснував у Царгороді військову „імператорську“ академію і медичну „імператорську“ школу, що вони і теперечки животіють. То була перша новина в шкільництві. Дальший султан Абдул-Меджід 1846 року завів світську „палату народньої освіти“ і одібрав мектеби у духівництва, лишивши йому (себто шейх-уль-ісляму — щось ніби мусулманському патріярхові) самісінькі медреси,
- ↑ Про це див. у тій самій передовиці татарина Ісм. Гаспринського. Автор не хоче знати, що всякі такі хадіси — то собі пізніші підроблення, а він думає, що вони справді йдуть од самого Алія та Мохаммеда.
