Сторінка:Аг. Кримський, Ол. Боголюбський. До історії вищої освіти у арабів та дещо про арабську академію наук (1928).djvu/13

що своїм коштом засновують свої школи, почасти (і то найбільш од усього) — діяльності приїжжих христіянських місіонерів^[1].

Найбільше попрацювали для Сирії американські й французькі місіонери: крім безлічи нижчих шкіл, заснованих у кожнім більшім селі, вони — а саме американці — нарешті побудували в Бейруті (1866 р.) „Сирійську протестантську колегію“. Тая колегія (чи „ко́лледж“) складається з „університету“ („кюллійє“), тобто середньої школи^[2], і з медичного факультету. Перші професори, що приїхали з Америки, постаралися зовсім з'арабщитися; не-араби, вони вивчилися арабської мови краще од кожного ученого араба, так що не тільки викладали по-арабськи лекції і писали підручники та инші книжки із своєї спеціяльности^[3], ба поробилися вони й видатними арабськими літераторами і патріотами (приміром сім'я фан-Дайк). І вони особисто, і сформована через них школа письменників, заходилися пересаджувати европейську науку на арабський ґрунт, а почасти розбуджували серед арабів Сирії цікавість до дуже багатої давньої арабської літератури, яку сирійські араби стали були й призабувати.

За прикладом місіонерів протестантських більше-менше пішли їх супротивники-єзуїти. І вони теж обкинули цілу Сирію мережею нижчих шкіл із арабським викладанням, а в Бейруті єзуїти заснували (але вже з французькими викладами) „Університет св. Йосифа“. В тім університеті св. Йосифа є дві середні школи (світська колегія і духовна семінарія) і два факультети: медичний і (заснований недавнечко: 1903 р.) — орієнталістичний. На ґрунтовну науку арабської мови звертають єзуїти величезну увагу, а їх друкарня видала не мало дуже інтересних пам'яток старовинної арабської літератури. А вже-ж учеників не бракує в них^[4].

Мусулмани ходять до христіянських шкіл у розмірно невеликім числі^[5]. Тільки ж як література арабів-мусулман і арабів-христіян одна й та сама, то ідеї, запроваджені в краю через европейців, не можуть зоставатися власністю самісіньких арабів-христіян, або тільки тих мусулман, котрі училися в христіянських школах.

 

1. В Сирії і Палестині значна частина арабів — христіяни, і мета західніх місій — влекшувати їх побут, а при нагоді навертати з православ'я на иншу віру. Навертати на христіянство мусулман — не дозволяють турецькі закони.
2. Тому, що в Туреччині середніми школами виходять дрібні рушдійї, то американців школа, яка дає свідоцтво доспілости, не могла бути инакше названа, як «університет» (по-арабськи «кюллійє»).
3. Їх теперішні наступники — то вже не такі, як вони, і, можна сказати, арабську мову з своєї колегії виперли.
4. Про те, як стоїть справа викладів класичної арабської мови в бейрутському „Університеті св. Йосифа“ і які арабські письменники повиходили з того університету, диви статтю о. Л. Шейхо (по-арабськи) в бейрутському журналі „аль-Машрик“ 1902, № 20, ст. 923–932. [Десятьма літами пізніш про у-т св. Йосифа дав по-російськи велику статтю Гн. Ю. Крачковський в «Журн. Мін. Нар. Просв.»].
5. Звичайно вони засновують свої власні школи, в яких стараються наслідувати програму европейців (так само чинять деколи й араби-православні). Зрештою в останніх часах деякі місіонерські школи закладаються в різних пунктах краю на прохання