головніше — через брак щирого інтересу до театру серед публіки: турок іще й досі не може зрозуміти, як це він має за свої заплачені гроші ще й сумувати (з трагедії), а не веселитися! В Царгороді перебуває навіть опера (італіянська), але її одвідують греки та европейці, а в турків до чого-чого, а до европейської музики нема жадного смаку. Простий народ і середня турецька інтелігенція натомість радо дивиться на комічний театр маріонеток, де головну ролю грає Караґьӧз („чорноокий“). Караґьӧз — це те саме, що в росіян Пєтрушка, а в західніх европейців Пульчинелльо, або Полішинель, тільки з додатком колосального membrum virile. Всякі комічні ситуації полягають, здебільша, на великості отого Караґьӧзового органу, а через те репертуар Караґьӧзового театру — незвичайно цинічний брудний, сороміцький. В Царгороді грубі сценки з membrum virile потроху одпадають тепер, у провінції — ще держаться. Не вважаючи на те, дивитися на Караґьӧзові пієси ходять і жінки і діти; а коли європеєць із того жахнеться, то почує од турків: „Але-ж і Караґьӧз і инші дієві фігури — вони ж зроблені з паперу, а не справжні люди!“.
У арабського плім'я (а частина його входить в склад Турецької держави) освітній рівень стоїть з багатьох поглядів незмірно вище, як у турків.
Правда, є дві арабські країни, де шкільництво і вся освіта і письменство не пішли понад середньовіковий тип: це колиска арабів Арабія, на половину кочова й самостійна, на половину турецькопіддана, та фанатичне африканське султанство Марокко. В Марокку все ж не згасла стародавня культура; а, от, внутрішня Арабія, що залюднюють її або кочовики („бедуїни“) або напів-кочовики, держиться зовсім ізольованою не тільки од усяких новочасних подувів, ба навіть узагалі од культурного руху. Тільки-ж ані Арабія, ані сусідня з нею Месопотамія (де Багдад), ані Марокко — не вважаються за осередок арабського життя та шкільництва, а такими осередками являються дві инші країни: Сирія та Єгипет.
Політичні обставини, в яких вони перебувають, не однакові: Сирія з її частиною Палестиною — то турецькі губернії, а Єгипет — номінально самостійне хедівство, що направду — в руках у англійців.
Звісне діло, що сподіватися путнього державного шкільництва та освіти в тих арабських краях, котрі стоять під володінням турецьким, вже й a priori не можна. Бо Туреччина навіть для владущого народу, для своїх турків, зробила не багато; а про підвладних арабів (в Сирії, Месопотамії, або в прибережній Арабщині), про тих нелюбих своїх дітей, дбає вона без порівняння менше. Поганенькі мектеби та рушдійї — от і все, що вона їм дала, та й то — не скрізь, а хіба де-не-де. Тому-то, як ми вже казали, турецька Арабія ще й досі не вийшла з середньовікового становища, а Сирія з Палестиною завдячують свій розвій зовсім не Туреччині, але почасти енергії окремих багатих осіб з патріотів-арабів,
