симпатичний письменник, ще й реформатор, бо радить туркам покинути штучне язичіє, якого досі трималася та й тримається турецька література (це макаронічна мішанина елементів арабських та перських із турецькими). Емін-бей радить удатися до звичайнісінької простонародньої мови і не лякатися, що це вийде вульгарність. Треба сказати: турки принципово його похвалюють і за його особисту мову ба й за самий його напрям; тільки-ж практичних прихильників він іще не має. Принцип — принципом, а літературна турецька мова зостається макаронічною[1].
Колись велике моє зацікавлення була викликала звістка, буцім серед освічених турків дуже ширяться переклади з російських письменників. Говорено було[2], що в російській літературі переходового часу освічені турки бачать багацько таких типів, які й їм дуже знайомі: в „Герої нашого часу“ Лермонтова вони пізнають себе, з перекладу „Демона“ багато уступів цитують на пам'ять. Тільки-ж ані я сам особисто, в Царгороді чи де-инде в Туреччині бувши, ані мої знайомі та учні, ані будь-хто із моїх дописувачів не змогли розшукати тих писань ніде в турецьких книгарнях[3]. Та й ні од кого з-поміж освічених турків ми сами не чули, щоб Лермонтов був коли-небудь перекладений на турецьке. Тим-то цюю звістку ми мусимо приймати cum grano salis. От, російську комедію „Лихо від розуму“ Грибоїдова — то цю справді перекладено на турецьку мову і там турки зовсім легко добачають свої сучасні напівцивілізовані, напівварварські норови. Бо й справді, приміром, той старий російський генерал, що вмисне спотикається на паркеті та й зариває носом у землю, аби розсмішити царициного фаворита, — хіба-ж це не сучасний турецький наша, що вдає паяца перед султаном або котримсь із везірів (міністрів)[4].
Забалакавши про Грибоїдова драму, згадаймо ще й про турецький театр, заведений на европейський лад. Він стоїть доволі зле, потроху через недостачу турецьких артистичних сил (котрі актори єсть, то й ті здебільша греки, вірмени, жиди, а акторки — ніколи не туркені), потроху через недостачу турецьких драматичних письменників (їх — обмаль), а най-
- ↑ Про Еміна-бея диви широку працю мого талановитого вченика Вол. Хв. Минорського: „Національныя стихотворенія Эмина-бея въ связи съ новымъ направленіемъ османской пеезіи“, Москва, 1903 (відбитка з II і III т. редагованих од мене „Древностей Восточныхъ“). Там оголошено ще й ті вірші Еміна-бея, яких він, через турецьку цензуру, не міг видрукувати в Туреччині; до віршів додано й прозаїчний російський переклад.
- ↑ Про це диви довгі дописи з Царгорода до „Биржевыхъ Вѣдомостей“ в августі та сентябрі 1896-го року. Автор дописей — спеціяльний кореспондент „Биржевыхъ Вѣдомостей“. Він одвідав деяких турецьких письменників; а що він сам не знає турецької мови, то його драгоманом був Юрій Казібек (потурчений жид-вихрест, дрібний російський белетрист і дневникар).
- ↑ До речи: цікаво сконстатувати, що турецькі книгарні (це звичайно малесенькі крамнички, де заразом продається й тютюн на кальян) — вони здебільша в руках у персів, а не в турків. І це явище констатують здавна (порівн. Смірнов: „Тур. цивилизація“ ст. 7–8). А великі книгарні-фірми — ті в руках у вірмен.
- ↑ Завважимо, що в турецькому перекладі цієї комедії пороблено ще й деякі малесенькі зміни, які позволяють туркові впасти в повну ілюзію про те місце, де одбувається подія. Зовсім виходить Туреччина, а не Росія!
