побутової історії цікаво читати відділ оповіщень, де приміром якась аптека закликає до себе покупців на чудодійні пілюлі, що од них пацієнтові має прийти велика полова сила; або нащадок якогось святого дервіша (щось таке, як у побожних жидів „цадик“) публікує, що він молитвує од усяких хороб і добре знає своє діло; у російських часописах отакі оповіщення (ну, скажемо, про сцілющі чудеса живого попа Івана Кронштадського або про чудеса од мощей Серафима Саровського) містяться не в рубриці купецьких оповісток, але в рубриці газетних новинок… У фейльєтонах турецьких газет, а так само й в окремих виданнях, перекладаються банальні французькі романи, і на їх лад пишуться й свої — кострубуваті наслідування. До останніх десятиліть XIX в. турки перекладали не найновіше французьке письменство, але дуже давнє („Телемак“ Фенелона, писання Молієрові, Вольтерові і т. и., славні своєю класичною французькою мовою); та тепер єсть уже переклади й деяких найсвіжіших бульварних французьких письменників, і ще Жюля Верна (його турки дуже люблять); ба навіть — чи треба чого модернішого? — завелося скількись турецьких декадентів. Чи то в турецьких романах, чи в инших книжках, чи в газетних статтях і в передовицях, — скрізь-скрізь виблискує велика маса кричущої неосвіти й грубости. До виблисків грубости залічимо й порнографію, якої в турецькому письменстві чимало: здавна турки любили й любять і друкують такі писання, як „Баг-наме́“ (Liber coitus, ще й з відповідними ілюстративними малюнками!), або зовсім дешевенький, популярний „Та лім-наме́-і зина́“ („Підручник до блудодіяння“)[1]; та тепер дещо позичено ще й од французів.
Загальне вражіння од теперішньої турецької літератури — на самий перед дуже прикре, нудне та несмачне. Та й тільки малу-по-малу з попід великої купи друкованого дрантя виринає одна або друга симпатична поява. Сюди треба зарахувати, прим., переклади й переробки книг наукових, історичних і взагалі корисних для читання: шкода тільки, що вони читачів знаходять не гурт. Цікаві фантастично-наукові романи Жюля Верна популяризують европейску науку та европейський літературний смак, може, краще од усяких инших перекладів. Надзвичайно симпатична поява в останньому п'ятиріччі (на грані XIX–XX вв.) — це поет кривд бідного народу і гарячий турецький патріот Емін-бей. Нема де правди діти, його турецький патріотизм часто переходить в націоналістичний шовінізм (тут на його віршах слідно французький вплив Поля Деруледа); тільки ж читач може Емін-беєві національну його загорілість легко простити за ті картини горя бідного турецького люду, які він щиро й талановито малює. Що до мови, то і в цій царині Емін-бей тожсамо
- ↑ Одну свою „Le livre de volupté“ сами-таки турки видали ще й у французькому (поганенькому, нівроку) перекладі — в Ерзерумі. В передмові гордовито сказано: нехай европейці не гадають собі, що в турків нема нічого такого, як Ars amatoria. Переклав Абдулхакк-ефенді (178 ст.).
зачинає виходити якийсь журнальчик, та й зараз таки й спиняється, бо не збере передплатників і співробітників. Газета — навпаки, читачів збирає легко.
