ства, починаючи з султанського двору і з самого пана над правовірними. Стародавня грецька вада, любов до хлоп'ят, сталася одтоді і турецькою звичайнісінькою вадою. При дворі Баєзіда I Блискавичного було заведено харем з уродливих і талановитих хлопців-„пажів“ („іч-огланів“); а що багато з цих хлопців, доростаючи, вибивалися потім високо вгору та й робилися значними державними достойниками, то це ставало взагалі — для всенького турецького громадянства — за чудову наочну вказівку, яким чином може честолюбивий юнак здобути собі запоруку для блискучої кар'єри.
Та будь-як-будь, культурне, розумове і літературне життя османської держави піднеслося за Баєзіда на чималу височінь, і взагалі підготувався ґрунт для дальшого розцвіту.
Щоб здобути таку розлогу державу, якою з'явилася Османська за часів султана Баєзіда I Иилдирима, треба було туркам-османам воюватися та й воюватися ціле XIV століття. А вже-ж ясно, що безперестанна завойовнича політика не була-б пішла гаразд, якби-що в османів не було доброго війська.
Ми згадували були, що подбати про таке військо довелося коли ще не найпершому османському володареві Османові, то не далі, як другом), Урханові (1326–1359). Він з'організував постійне регулярне військо, а з'окрема — особливу пішу кастову гвардію, або — як вона звичайно зветься — „нове військо“ („йені чері“ = яничари)[1].
Вербувалися яничари з христіянських хлопчиків, яких або силоміццю одбирали од батьків, або діставали з доброї волі батьківської, і давали тим хлопцям турецьке спеціяльно-військове виховання. Такий призов („девшірме“) чинили турки серед арнаутів, босняків, греків, болгарів, вірмен. Спочатку було яничарів 12.000, потім — більше. Діти навчалися мусулманської віри та й турчилися, а тоді на яничарському зібранні, яке одбувалося що-сьомох років, їх розподіляли по різних огнищах (в Царгород[2], Адріянопіль, Брусу), намість померлих членів цієї корпорації. Женитися яничарам принціпово зовсім заборонялося. Котрі серед служби ставали нездатними, тих безповорітно виключали з корпорації[3].
- ↑ Регулярна кіннота звалася сіпагі (спаhі). А в війську нерегулярному, непостійному, верховики звалися акинджи, а пішаки — азаб
- ↑ Звичайно, що тільки з XV віку.
- ↑ Див. цікаві подробиці, згуртовані в дисертації В. Д. Смирнова „Кучибей Гомюрджинскій и другіе османскіе писатели XVII в. о причинахъ упадка Турціи“, Спб 1873, ст. 216–219; 128–130. Та ще ст. 263 і далі (це — про шкоду од яничарського преторіянського війська).
