oukrainiene, proserite par le gonvernemtut russe“ [1878], котру переробив згодом по їталійському для „Revista Minima“ 1881 р. у значно поширеному вигляді під заголовком „La letteratura di una nazione plebea“.
План літературно-політичної праці я склав собі такий: 1) перш за все дати яко мога більш матер'ялу для пізнання України й її народу, культурних його заходів та стремлінь до волі й рівности; 2) як цим матер'ялом, так і викладанням західно-європейських ліберальних та соціально-демократичних ідей спричинитись до організації по Українських землях в Росії й Австрії політичних гуртків, котрі б узялись за культурне, політичне й соціальне визволення народу.
Будучи соціалістом по своїх поглядах,[1] переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки у певній ступневості й при високому розвиткові мас, а тому й досягти його можна більш при допомозі розумової пропаганди, ніж крівавих повстань. Через те, що Україна, моя батьківщина, поділена на двоє — Австрійську й Російську — і через те, що у першій єсть повна політична свобода,
- ↑ Додаю: соціалістом західно-європейської школи, але не російським нігілістом; ся остання назва, коли я стрічаю іі по газетах в прикладанню до собе, страшенно ображає мене. Я виклав у IV т „Громади“ у статті „Шевченко, українофіли й соціалізм“ свій погляд на антикультурний елемент та національське самозасліплення у російських революціонерів та народників школи Бакуніна й Лаврова, котрі захоплювались Ст. Разіним та Пугачевим, великоруським росколом і т. п.
