Щоб зміцнити на Україні феодально-кріпосницькі відносини, розхитані в період народно-визвольної війни, царський уряд всіляко підтримував місцеву феодальну верхівку. Багато маетностей віддав козацькій старшині в тимчасову чи повну власність гетьманський уряд. Не тільки козацька старшина й монастирі, а й заможні козаки поступово закріпачували селян та збідніле козацтво — підпомічників і підсусідків.
Про соціальне розшарування населення Полтавщини свідчить склад полків — адміністративно-територіальних одиниць, що існували до 1782 року. У Гадяцькому полку було 21986 виборних козаків, 18 002 підпомічники, 29 814 різночинців та ін.; у Лубенському — 39 065 козаків виборних, 29 136 підпомічників, 78 730 різночинців, посполитих та ін.; у Миргородському — виборних козаків —17 664, підпомічників — 11 361, різночинців, посполитих та ін.— 41 378 чоловік.
Після возз’єднання України з Російською державою на Полтавщину поширювалась влада центральних установ Росії. Разом з тим зберігалося і козацьке управління, яке підлягало гетьманському уряду. Всього на території Полтавщини після укладення Зборівського миру (1649 рік) було 7 полків: Гадяцький (Зіньківський), Кропивнянський (Іркліївський), Лубенський, Миргородський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, які поділялися на 114 козацьких сотень. Межі полків не були сталими. Так, у 1658 році Іркліївський полк було ліквідовано, а в 60-х рр. XVII століття виник Кременчуцький полк. У 1763 році в межах полків було запроваджено також поділ на повіти. Після ліквідації полків у 1782 році окремі частини території Полтавщини входили спочатку до намісництв — Київського, Чернігівського, Катеринославського та Новоросійської губернії, потім до новоствореної Чернігівської губернії (з 1797 року — Малоросійська), у 1801 році — до Малоросійського генерал-губернаторства.
Над трудящими масами Полтавщини тяжів подвійний гніт—козацької старшини та російської феодально-кріпосницької верхівки. Розорені і зубожілі рядові козаки та посполиті разом з російськими селянами були активними учасниками антифеодальних рухів. Одним із найближчих соратників С. Разіна був козак з села Опішні Олексій Хромий (Лесько Черкашенин). Керуючи повстанськими загонами, дії яких поширювались на Харківщину, він мав намір перенести полум’я селянської війни і на Полтавщину. Пізніше він повернувся на Дон і загинув у Кагальнику, захищаючи Степана Разіна від домовитих козаків. Кременчуцький сотник Михайло Карачевський кілька разів доставляв листи G. Разіна на Україну. Посланці Разіна, що закликали народ на боротьбу, брали участь і в козацькій раді у Полтаві, їх гостинно зустрічало населення навколишніх сіл[1]. У 1687 році спалахнуло повстання в Гадяцькому полку, яке поширилось також на територію Миргородського, Лубенського та інших полків.
Назавжди увійшов в історію подвиг полтавчан у роки Північної війни. Жителі Гадяча, Зінькова, Опішні, Великих Будищ, Жуків та інших населених пунктів Полтавщини працювали на спорудженні укріплень, здобували для російських воїнів цінні розвідувальні відомості, вели активну партизанську боротьбу. Два місяці з допомогою місцевого населення захищався невеликий гарнізон Веприка, де загинуло понад 2000 солдатів і офіцерів шведської армії[2]. Героїчно боролися з ворогом жителі і гарнізон Полтави.
Разом з тим трудящі Полтавщини ні на хвилину не припиняли боротьби проти феодально-кріпосницьких утисків. Козацька старшина — Кочубеї, Скоропадські, Милорадовичі, Апостоли та інші,— захоплюючи землі селян і рядових козаків, нещадно експлуатували їх. За будь-яку провину селян жорстоко карали. Сваволя поміщиків не обмежувалась ніякими законами, а за царськими указами 60-х років XVIII століття вони дістали право засилати селян на каторгу без суду і слідства,
