захопили в Київському замку гармати, порох та військове спорядження. Інший козацький загін на чолі з писарем запорізьких козаків І. Гриньковичем напав на Межигірський монастир, вигнав звідти королівського ставленика ігумена Бобриковича-Коготя і знищив королівські грамоти. Але влітку 1593 року в бою під Черкасами 2-тисячний загін козаків був розбитий військом магната О. Вишневецького. Сам К. Косинський загинув.
Проте боротьба проти польсько-шляхетського панування не припинялася. В 1594–1596 рр. розгорнулося нове селянсько-козацьке повстання під проводом С. Наливайка. Повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частково Галичину і перекинулося на Білорусію. Польський уряд послав проти повстанців значні сили під командуванням гетьмана С. Жолкевського. Зазнавши поразки, повстанці весною 1596 року з'явилися під Києвом, маючи намір перейти в Росію. Кияни допомагали їм переправитися через Дніпро на лівий берег. Від Києва повстанці рушили до Переяслава, а звідти до Лубен. їх весь час переслідувало польське військо. В бою на р. Солониці влітку 1596 року повстанці були розбиті. Частина їх, вирвавшись з оточення, перейшла в Росію.
Після придушення повстання польські пани посилили соціальне, національне і релігійне гноблення. Щоб узаконити діяльність католицького духовенства та уніатів на Україні, польський король у 1596 році скликав у Бресті представників православного духовенства, де й була проголошена унія між православною і католицькою церквами. Уніати визнали свою залежність від римського папи, прийняли основні догмати католицької церкви і зобов'язалися виконувати розпорядження Ватікану.
Унію підтримала тільки верхівка українських духовних і світських феодалів, які прагнули добитися однакових політичних прав з польськими магнатами і зміцнити свої позиції в боротьбі з антифеодальними виступами широких народних мас.
За допомогою унії католицьке духовенство і польські пани сподівалися покатоличити православних і таким чином денаціоналізувати український і білоруський народи, розірвати їх зв'язки з одновірним, історично спорідненим російським народом. Унію насаджували заходами жорстокого примусу, насильства.
Спираючись на рішення Брестського церковного собору, католицьке духовенство і уніати приступили до ліквідації православної церкви в Києві. Вони намагалися перетворити православні церкви в уніатські або в костьоли. Але кияни не пустили їх у місто і не визнали унії. Польський король Сігізмунд III, щоб придушити виступи киян, значно збільшив кількість жовнірів у місті[1].
Король у 1599 році призначив самозваного митрополита Іпатія Потія архімандритом Печорської лаври, який прибув туди в супроводі польських урядовців. Монахи, за допомогою жителів міста і козаків, не пустили його в монастир.
У 1609 році київський намісник уніатського митрополита А. Грекович намагався запровадити унію в Києві, але міщани й козаки відмовились підкоритись, а в 1618 році, коли він спробував захопити Михайлівський монастир, козаки втопили його в Дніпрі[2].
Міцною опорою православ'я у боротьбі з католицизмом були братства — релігійно-національні організації міщан, які створювались у багатьох містах України. Київське братство виникло в 1615 році на Подолі при новоутвореному Києво-Братському (Богоявленському) монастирі. Навколо нього згуртувалися прогресивні сили українського населення. Членами братства стало багато заможних міщан, частина української шляхти, а також запорізьке козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Сагайдачний відраховував із козацького скарбу значні кошти на справи братства, для боротьби з католиками та уніатами. Матеріальну допомогу братству подавали також російський уряд і московський патріарх.
- ↑ Історія Києва, т. 1, стор. 137.
- ↑ Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888, стор. 85.
