сприяло посиленню боротьби населення Києва за своє визволення з-під влади литовських феодалів. З цього скористалися князі w:Глинські. В 1506 році в союзі з великим князем Василієм III вони розгорнули підготовку до повстання проти Литви, яке почалося в 1508 році на півночі Київщини. Але російські війська не встигли подати допомогу, і повстання було придушене.
Ці виступи примусили литовський уряд вжити заходів, щоб зміцнити свої позиції на Придніпров'ї. В 1507 році він видав Київській землі уставну грамоту, згідно з якою всі посади у воєводстві повинні були посідати місцеві жителі. Але воєвода і далі втручався у внутрішні справи міста, а урядові посади займали його ставленики. Це викликало незадоволення населення, яке багато разів зверталося до великого князя литовського із скаргами на місцевих урядовців. У результаті скарг литовський уряд змушений був видати київським міщанам нову жалувану грамоту, якою дозволялося киянам вільно торгувати в усіх містах Литовського князівства. Але й після цієї грамоти київські торговці платили великі податки[1].
В 1569 році на спільному сеймі польських і литовських феодалів у м. Любліні було укладено угоду про унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Литва зберігала в рамках держави автономію. Київщина, Волинь, Брацлавщина, Переяславщина ще до підписання акту про Люблінську унію були відторгнуті від Литовського князівства рядом універсалів польського короля Сігізмунда II Августа і включені до складу Польщі. Внаслідок Люблінської унії польські феодали встановили своє панування над більшою частиною українських земель.
На Україні посилився соціальний і національний гніт. Польські магнати, шляхта і католицьке духовенство, що захопили величезні земельні багатства, посилили закріпачення селян. Дуже тяжким було становище і міського населення. Значна частина міст належала феодалам, і міщани мусили поряд з селянами виконувати феодальні повинності. У Києві оселилося багато польських ремісників і купців, які захоплювали не тільки найбільш вигідні галузі ремесла і торгівлі, а й урядові посади[2].
Значна частина українських магнатів, прагнучи урівняння в правах з польським панством, перейшла в католицьку віру.
Під владою шляхетсько-католицької Польщі український народ зазнавав не тільки найжорстокішого соціального, а й національного та релігійного гніту. Шляхта, католицьке духовенство нехтували українськими національними традиціями, силою насаджували католицизм, всіляко гальмували розвиток української культури. Утиски і свавільства польських панів зустрічали рішучий опір з боку населення. Кияни не раз зверталися до короля із скаргами на своїх гнобителів, і король інколи змушений був якось реагувати на ці скарги. Так, у 1585 році він надав Києву новий привілей, яким звільняв купців і торговців Верхнього міста від всіляких обмежень і митних платежів. Але скористалися привілеєм тільки великі купці, становище ж нижчих верств міського населення дедалі погіршувалось[3]. У Києві збільшувався прошарок плебейства, який весь час поповнювався за рахунок розорених ремісників та безземельних селян, що тікали від шляхетського гніту і шукали в місті якоїсь роботи. Вони глибоко ненавиділи гнобителів. Тому, коли в грудні 1591 року вибухнуло повстання проти польсько-шляхетського гніту, київські міські низи взяли в ньому активну участь. Повстання почалося виступом загону запорожців, очолюваних Криштофом Косинським, старшим реєстрових козаків, які захопили м. Білу Церкву — резиденцію полонізованого і покатоличеного магната Я. Острозького. В 1592 році повстанці вчинили кілька нападів на шляхетські маєтки і містечка, оволоділи Трипіллям і Переяславом, за допомогою жителів
- ↑ Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 1, стор. 112–119.
- ↑ Журн. «Киевская Старина», 1882, № 1, стор. 233–261.
- ↑ Історія Києва, т. 1, стор. 135.
